Art and History

Після закінчення Другої світової війни перед народом України постало важливе питання відбудови народного господарства. В Україні в цей час як «невід’ємній складовій частині» тоталітарної імперії СРСР панувала сталінщина, що наприкінці 40х – на початку 50х років досягла апогею.

   Особливо згубно відбилася ця політика в західноукраїнському селі на долі заможного селянства, або так званих «куркулів».

   Становище села в той час було важким. Здатність селянина бути господарем на землі не використовувалась зовсім. «Вождь народів» повернувши селянство після війни до колгоспного стану, увів широке застосування примусової праці.

   Після війни селяни працювали без вихідних увесь світловий день, їм не дозволялось без дозволу виїздити із сіл, вони не мали паспортів, їхні присадибні ділянки урізали, обкладали надмірними податками, селяни похилого віку не отримували пенсій. Незважаючи на опір , 1,5 млн. селянських господарств Західної України у повоєнні роки було колективізовано, примусово утворено 7 тис. колгоспів. Роздмухування радянською пропагандою куркульської загрози було серйозною підмогою більшовицькому режиму у знаходженні винуватця опору, його насильницькій політиці, прорахунків в агарному секторі господарства. Образ «куркуля - ворога» слугував одним із факторів теоретичного обґрунтування формованої колективізації у всіх західних областях України, у т.ч. і в Чернівецькій. Водночас влада вбачала в особі заможного селянина опору для українського повстанського руху, та перешкоду для проведення майбутньої колективізації. Саме ці обставини трагічно відбилися на долі стертих з лиця землі у 50 – ті роки хуторів Ізвори та Дубівчик (перший адміністративно належав до Ошихлібської, другий до Берегометської сільських Рад).

   Історія цих населених пунктів сягає сивої давнини. Археологами тут було відкрите давньоруське селище ХІІ – ХІІІ ст.. А поруч, в урочищі Ишків виявлене ранньослов’янське  поселення черняхівської культури [3]. Але справжня історія почалася  коли українські емігранти, що повернулись із заробітків в Канаді побудували тут свої перші хати.

   На Берегометській землі під с.Ошихліби був розташований хутір Дубівчик, хати якого розкинулись  по обидва боки дороги, проходила за готар між селами Берегомет та Дубівчик.

   Біля хутора була долина, яка припирала до річки Савиці. На річці був збудований млин . він був збудований ще за часів Австро – Угорщини. Біля млина було господарство  Дубівського барона . Там були стайні в яких тримали волів, був тік на якому молотили зерно від приводу млина, була корчма. Під час першої світової війни господарство було спалене російськими солдатами. Біля хутора є горб, який зветься Збіччі. З – під гори протікав струмок. Він перетинав дорогу і витікав у Совицю. Вчені вважають, що назва є елементом дослов’янського, ще фракійського субстрату [4] . Люди називали струмок Чуркачем бо брали з нього воду. 

   За розповідями старих людей це Обіччє було стрільбищем де вправлялись в стрільбі австрійські солдати. І зараз там ще виорюється багато куль. В недільні дні та в свята люди виганяли худобу та гусей у долину і там забавлялися хто розповідями, хто іграми.[8]

  У цій над дивовижній красивій місцевості на момент закінчення війни проживало 19 родин:

Якубчак Омелян

Якубчак Титус

Руснак Василь

Миронець Кость

Руснак Михайло

Туринський Георгій

Пашняк Адам

Гуляга Денис

Чудулум Карпо

Руснак Сильвестр

Сторощук Дмитро

Костащук Микола

Грицюк Іван

Андроняк Євген

Рурак Василь

Рибчук Крізонт

Константинюк Василь

Миронець Пентелей

Рибчук Денис             [10]

  Багато жителів села воювали у складі Радянської Армії на фронтах ІІ світової війни і полягли там смертю хоробрих. Це був Костащук Микола, Рурак, Чудулум Карпо, Миронець Пентелей, Сторощук Іван. Ті, що повернулись живі усі були поранені у руки і ноги. Рибчук Денис повернувся без ноги, Руснак Сильвестр без ока.[11] Чим завинили ці люди, що їх поселення були стерті з лиця землі, а самі вони доживали чи доживають в різних місцевостях.

   Причиною цього було так зване куркульське питання. Але чи становили куркулі в Чернівецькій області для сталінського режиму якусь особливу загрозу? Проаналізуймо у зв’язку з цим деякі дані. Відомо, що за основний показник при розрахуванні господарства до категорії куркульського, влада брала майновий фактор, зокрема, наявність механічних господарських знарядь, застосування постійної чи сезонної найманої праці, певну підприємницьку діяльність. Чи підпадали під ці категорії жителі хутора Дубівчик? Аж ніяк ні! Згідно спогадів уцілілих селян у них на хуторі не було молотарки, що була ознакою певних статків. На весь хутір була тільки одна соломорізка, що більш свідчило про бідність ніж про заможність [9] та й ремесла були звичайними для села. Так Рибчук Денис шевчив, Миронець Кость шевчив і займався римарством – шив шлеї і шори на коней, Якубчак Титус плів кошики і робив щітки для побілки хат. Доходи від цих ремесел були невеликі, тож селяни щоб заробити бодай якусь копійку добирались поїздом у Чернівці і торгували молоком. Була невелика пайка у Пашняка Адама[8], і два невеликі ставки у Костя Миронця та Дениса Гуляги.[10] Були дві великі стодоли на хуторі у Миронця і Туринського. В них робили вечорниці, на які приходили парубки й дівчата з Ошихлібів, Шипинців, Лужан. Після війни у стодолі Миронця була колгоспна конюшня. Але влада виходила із своїх критеріїв і офіційно було визнано, що наприкінці 1945 року у західних областях України (без Закарпаття) нараховувались 65 тис. господарств, що попали під ознаки «куркульства» і які становили 4,8% усіх селянських господарств,[7] (за іншими даними – 5% селянських господарств [7]). Здійснений до 1 серпня  1947 року облік показав, що у західному регіоні налічувалося лише 16374 господарства, що мали ознаки куркульських, в тому числі на Волині 3941, у Чернівецькій області 877 .[6] Але справа полягала в тому, що віднесення багатьох з них до категорії куркульських відбувалося на основі  господарських описів ще часів панування Польщі та Румунії міжвоєнного періоду, а також радянських даних 1939 – 1940рр. До часу застосування (починаючи з другої половини 1947р) проти таких родин масових репресій багато з них ні за якими офіційними критеріями  не були так званими куркулями. Частина селян навіть уже перебувала у колгоспах.

   Більшість сімей мали своїх коней, корови та вівці були майже в кожній родині.

   Таким чином при відсутності людей, які нібито збагачувалися за рахунок своїх односельчан при допомозі різних форм експлуатації, заможне селянство краю ніякої загрози тоталітарному режиму не становило. Але це не влаштовувало сталінську партійно – державну верхівку, яка намагалася різними, насамперед репресивними заходами, економічно, політично та духовно закабалити західноукраїнське село. Куркульство мало бути віднайдене. Його роль випало виконувати селянам, які власними руками досягли певного рівня заможності. Знайти їх було неважко, бо більш – менш заможні селяни були в кожному селі. Загалом можна вважати, що розкуркулювання в регіоні здійснювалося за допомогою середняків. Коли ж проти колективізації виступили селяни, майнове становище яких було настільки жалюгідне, що не давало жодних підстав зарахувати їх до куркулів, то органи влади почали використовувати  в Західній Україні винайдений ще у передвоєнному Радянському Союзі політичний штамп – «підкуркулених».

   Занесення родин до списку куркульських залежало від рішення місцевих властей і майже завжди супроводжувалося свавіллям та беззаконням.

   Боротьба з так званим куркульством в західних областях України, в тому числі в Чернівецькій, велася різними методами. Ось найхарактерніші з них:

Звинувачення у саботажі, підтримці ОУН – УПА, намаганні приховати нажите майно;

Накладання непосильних податків;

Підвищення розмірів обов’язкових поставок с/г продукції;

Підвищення норм лісозаготівель;

Тривала участь у перевезенні різноманітних вантажів;

Здійснення нагальних поточних робіт на шляхах сполучення. [7]

Заключним етапом розправи із заможнім селянством усіх західних областей України були масові депортації таких родин у віддалені райони СРСР. У широкому масштабі вони розпочалися з 1947р. Так 21 лютого 1948р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла дискримінаційний Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський спосіб життя». Цей Указ передбачав скликання зборів колгоспників, де мало відбутися обговорення заздалегідь визначеного кола осіб. На зборах ухвалювалися «громадські вироки», жертви яких підлягали депортації до Сибіру та в інші віддалені місця Радянського Союзу. [7]

   Спочатку жителів хутора Дубівчик власті намагались переселити на Херсонщину. Але саме в цей час почалася хвиля скарг в керівні органи держави і висилку на деякий час було зупинено. Але не дивлячись на це власті продовжували залякування селян. Так у помешканні Гринюка Івана постійно проводили збори селян, на яких їх попереджували про можливі переселення [9]. 

   Але переселення таки почалося 1950 [8]. Саме в цей час в Україні розпочалася кампанія по укрупненню колгоспів. Мотивувалось це тим, що у великих господарствах можна ефективніше використовувати техніку, землю, інші засоби виробництва, трудові ресурси, застосовувати досягнення землеробства, тваринництва. Однак чіткого плану проведення укрупнення не було, а колгоспників навіть не питали згоди. Більше того ця кампанія була використана для залякування селян. На червневому пленумі ЦК(б)У (1950р) перший секретар Л. Мельников рекомендував партпрацівникам поширювати чутки, що колгоспників, які не виробляють мінімум трудоднів, не буде допущено у нові населені пункти, які виникнуть на місці укрупнених господарств. Крім того він радив керівникам для зміцнення дисципліни згадати і закон від 2 червня 1948р. (У 1952р. в Красноярському краї, в результаті застосування цього закону, налічувалось понад 10 тис. депортованих з України селян).

   Для того, щоб виселити селян влада, починаючи з 1950р. застосовувала різні методи:

Спочатку була встановлена заборона на будівництво нових хат. Це був тяжкий удар по селянах, так як у кожній сім’ї утворювались нові подружні пари, які тепер не мали права на житло. Тим більше не дозволялось ремонтувати старі.

Долина, в якій селяни випасали худобу та коней була виорана і прилучена до колгоспного масиву. Цим була підірвана кормова база хуторян.

Щоб не дати селянам можливості користуватись тягловою силою всі дороги до хутора було переорано.

Був зроблений дренаж і колгоспні трактори позагортали струмок, який давав людям воду, і ставки

Було здійснено перерозподіл присадибних ділянок. Городи були відібрані, а нові дали в такому місці, що неможливо було трактором обробляти, тільки рискалем і сапою. Колгоспом імені Івана Франка був розібраний млин, який молов людям зерно.

Після цього, як згадують колишні хуторяни, «лишились хати оборані колгоспною ріллею, як острів серед води» [8]. Ці заходи остаточно зламали опір селян і вони почали переселятись в навколишні села.

    Першим з Дубівчика переселився Чодолун Микола Карпович у сусіднє село Ошихліби. Пізніше в це село переселились Миронець Костянтин Георгійович, Гуляга Денис.

   В село Дубівці переселились: Руснак Сильвестр, Турчінський Георгій, Демид Євген.

   В село Берегомет переселились: Гриню Дмитро Іванович, Пашняк Дмитро Адамович, Андроняк Євген, Константинюк Василь Миколайович Руснак Василь Михайлович та Руснак Михайло Михайлович, Циганчук Михайло, Костащук Василь Миколайович та Костащук Денс Миколайович, Якубчак Титус, Берб’юк Ярослав.

   В село Реваківці: Сторощук Марія.

   В село Лужани: Чодолун Калина Георгіївна.

   В село Берестя: Рурак Іхтемія. [9]

   Залишився на дубівчику лише один Якубчак Денис Олеянович, з своєю сім’єю.Живе до цього часу. [11]

   Розправа з так званим куркульством вела до сумних наслідків в економічному житті західноукраїнського села. Адже знищувалась та верства населення, яка вміла ефективно, докладаючи великих зусиль , господарювати.

 Виселені або переселені на нові місця вони змушені були докладати значних зусиль, щоб заново звести господарство. Це призвело також до важких екологічних наслідків.

   Зараз на тому місці де був хутір Дубівчик у зелених садах, поле, заросле бур’янами. А колись там була долина, яка давала запашне сіно. Не ростуть тополі, верби та акації. Немає ставків. Усе це зруйноване. Немає струмків, з яких люди пили кришталеву воду. На їх місці ростуть бур’яни, лобода та кропива. Річка Совиця заросла очеретом. Не чути ні соловя, ні зозулі. [8]

   Репресивна політика сталінізму щодо заможного селянина Західної України у другій половині 40 – х  - на початку 50 – х років ХХ ст.. була таким чином, одним з брутальних методів радянізації сільського господарства, усього західноукраїнського села. Вона наганяла страх на людей, створювала вкрай гнітючу психологічну атмосферу, змушувала селян, які хоч і протестували проти знущання над собою та чинили певний опір, врешті решт поступилися перед переважаючою силою сталінської тоталітарної держави. І найголовніше те, що ця політика підірвала основи сільськогосподарського виробництва, бо вона розорила заможних селян – господарів, відлучила селянина землероба від землі, руйнівні наслідки чого збереглися в українському селі й до тепер. В історії регіону повоєнний більшовицький режим залишив по собі страшний кривавий слід, спотворив, зламав долі десятків, сотень тисяч людей, що не повинно підлягати забуттю. [7]